0
Любко Дереш. Намір.
Моя версія.
З не таких давніх часів я вдався до критики. Прочитав кілька книг, та збираю до купи думки про них, щоб нарешті, виказати, що я про них думаю. Зрештою це, мабуть, стане професійним. Цього разу, як ви вже знаєте, під обстріл втрапив доволі цікавий роман молодого письменника Любко Дереша “Намір”.
Прочитав я роман ударними темпами - за день. Читаючи уривками, шматочками, та долучаюсь до читання кожної вільної миті. Як кажуть - на одному диханні. Давайте тепер розглянемо детальніше, що ж це за книга.
Розпочинається все з чудових вступних слів Юрка Іздрика. Відчутно, що писав ледь не з любов’ю та дружніми почуттями. Писано влучно, чітко, цікаво. Ледь не заради одного вступу можна читати цю книгу. Далі ми вже починаємо заглиблюватись в пекло самого роману. Картину розкривають дитячі спогади головного героя, вперемішку з матом. Як не як, а читати можна, хоч місцями, не дуже приємно та дещо нудно. Куди цікавішими видаються заглиблення героя у пізнання самого себе. Через образ Петрика добряче прозирається автор, що шукає істини в цьому житті, та іронічно сприймає все довкола. Картина життя вигладає колоритною, заповненою та... глузливою. Десь закрадається відчуття насмішки і примхливості, проте захоплено поглинаєш рядок за рядком, поглинаючи роздуми автора виголошені героєм.
Що ж за намір такий? А намір був простий. Всього лише бажання телепортуватися, набрати космічну швидкість, та розчинитися. Життя героя могло б скластися чудово, якби не химерні образи, що закрались у голову та не давали спокою. А заклав їх туди його добрий знайомий Юра Гагарін. Замість того, щоб бути щасливим із гарною дівчиною, котра кохає його, герой одержимий своєї ідеєю: вмовляє Гоцу (а так звали дівчину - Гоца Драла) влаштувати підрив у кав’ярні, себто це зарядить їх енергетикою і вони зможуть телепортуватись. Тут картина набирає остаточний рівень безглуздості. Відносини завершуються трагічно для Гоци, бо вона помирає, а Петрик відправляється вкотре на село, до бабусі.
Про його намір ми вже знаємо, то чому в село й до бабусі? Стара вже ледь-ледь ходить та має померти. Герой фанатично хоче поглянути в очі самої смерті. І це йому вдається наприкінці. Пізнавши нарешті, що таке Смерть, Петрик уже й не людина. Він вже і не живий, та ще не мертвий. Свій намір втілити йому вдалось, бо звільнився від тих тілесно-просторових обмежень, що його тримали. Справді звільнився, чи це лише його уява?
Поза кадром до самого кінця залишається незрозумілість. Ніби все ясно, а щось таки не розкрилось. То, певне, через дивакуватість самого Дереша, та його іронічні пошуки істини. Книга була прочитана швидко, та на одному диханні. Має певну к-сть цікавих думок та зворотів, котрі б можна було зацитувати, та в них немає нічого особливого окрім “прикольності”. Поціновувачі містичного та незвичного оцінять книжку добре, але люди дещо далекі від цього, та більш реалістичні, залишаться скорі байдужими, ніж пройнятими.
Свої шукання автор твором не завершив, а продовжив у подальших працях. Шкода, що я почав знайомитися із творчістю Дереша не з першої книги, бо в тому випадку, мав би змогу прослідкувати еволюцію поглядів та думок. Наразі я вже закінчив читати нову книгу “Голова Якова”, про котру я напишу пізніше.
А тепер бали:
Сюжет: 8/10;
Стиль: 6/10;
Композиція: 7/10;
Загальна оцінка: 7/10