Вороний кінь не кваплячись брів лугом, зрідка схиляючи голову з розкішною довгою чорною гривою щоб поскубати травички. Вітер, мов дитя, гасав лугом із боку у бік й заніс запах зі згарища. Кінь внюхався й почав фиркати. Різко пекло ніс... Тому розвернувся й рушив у зворотньому напрямку, щоб якомога далі рушити від того смраду. Ледь-ледь перебираючи ногами й весь у крови йшов за тим конем козак.  Сорочка на нім була зовсім ізодрана, а про те що не біла, й мови не має бути. Шаровари були подібно сорочці ізодрані, змазані землею,попілом й усім, що могла трапитися у бійці... От тільки крови не було видно, бо були червоні... А ноги були босі. Чоботи десь згубив... Згубив і шапку... Згубив і шаблю... Й кінь вештався лугом без господаря...  Відходив не далеко, кроків на двадцять, трішки підпускав й знову відходив.

Готовий був вже звалитися з ніг, коли кінь схилив голову над річкою, щоб напитися води.  Ледь-ледь добрів до нього й ухопився за сідло. Той не пручався й не намагався втекти. Тільки те й зробив, що скихилив свої коліна давши змогу хазяїну звалитися у сідло й обійняти шию.

Кінь відчув звичну важкість, піднявся й повільно рушив берегом річки, відшукуючи брід. Десь вдличі загриміло. Він наполошився. Схоже було, ніби стріляли із гармати. З хвилину вглядувався у горизонт намагаючись визначити напрям звідки надходить шум. Аж раптом, зовсім неочікувано, став на диби, заіржав розриваючи вимушений спокій й стрімко рушив берегом річки, шукаючи де ж може бути брід.
Брід він таки знайшов. Але було вже запізно. Там були вороги. Всього четверо, але й того було більш ніж достатньо для того щоб знищити непритомного, майже мертвого господара. Можливо десь у душі того коня й справді була любов до хазяїна? Чи то просто було бажання захистити щось власне? Чи може він просто розумів, що краще ніж хазяїн до нього ніхто не ставитиметься? Будь-що могло творитися в голові та й на душі у того коня. Головне те, що він розумно кинувся навтік, обережно, намагаючись не тільки не скинути, а й якомога ніжніше везти хазяїна. Синьожупанні кинулися у слід. Пролунали постріли. Але де ж клятим кулям наздогнати коня, що почав перетворення не просто к вітер, у вихор, що зносить все на своєму шляху.

Дарма що намагалися... Слабкі руді коні ніяк не могли зрівнятися зі швидкістю вороного красеня. Той мчав так, наче мав крила. Крила кольору воронового пера. Мчав здіймаючи копитами землю. Ламаючи й тріскаючи її. Здавалося, ніби він дихав жаром... Раптом, перед ним виникла постать з мушектом. Вона націлилась коневі у груди. Але той не здригнувся й біг прямо на ворога. Все стрімкіше й стрімкіше... І! Стрибок! Час ніби вповільнився для синьожупанника. Він тільки побачив над собою черево коня, що мов демон не боявся нічого. Побачив і завмер... Проводжаючи поглядом того, кого мусив убити.

По обіді кінь дістався фортеці. Чорного Ворона, як його там називали впізнали щойно той з'явився на горизонті. Ворота були відчинені, й його впустили до середини. Кінь вбіг на площу й почав іржати. Метушився... Герцював... Рив копитами землю підганяючи до того, щоб про його хазяїна попіклувались...