2 години до
Posted: суботу, 30 червня 2012 р. by v1v0zabra in
2 години до…
Зараз.
Хто я? Що я? Де я? Хто ці всі люди? Чому тут так шумно? Чому всі кричать? Чому всі метушаться? Занадто голосно все. Біль мене розриває. Пустка. Якось занадто пусто у середині. Немов я є, і в той час мене немає. Здається, що я десь не тут, що я зовсім в іншому місці, але я тут. Що було перед цим відчуттям? Що було перед цим болем? Що було перед цим шумом? Що було перед цим криком? Що було перед цією тишею?
1 хвилина до.
Час мов зупинився, а всі мов завмерли. Такі заклопотані своїми власними проблемами. Ніхто не передчуває того, що станеться. Вони посміхаються. У них у всіх власні думки, власні проблеми. Хтось обирає каву. Он та компанія молодих людей набирає пиво, та щось до пива. Вони такі молоді та щасливі… Їх очі горять… Зовсім не мої, заповнені якоюсь пусткою, якої не зрозуміє мабуть ніхто. Он молода пара. Які вони щасливі. Весь час разом, поки дивлюсь на них. А їх очі, коли вони дивляться одне на одного, це неймовірно. Їх очі палають вогнем… Он пара, але вже з хлопчиком…
Зараз.
Хлопчик. Вони виносять тіло маленького хлопчика. Над ним ніхто не плакатиме, ніхто його більше не обійме, ніхто не покладе його в труну. Чому ні… Якісь чужі руки. Чужі, яким буде все одно ким він був, ким були його батьки, кому все одно які були в нього очі, і як він все любив. Чому так? Чому його мрії не могли здійснитися? Чи просто це злий геній бога так зрозумів поняття щастя? Навічно…От тільки вічність на скільки?
10 хвилин до.
- А ти знаєш, що таке щастя?
- Ну… Колись я думав, що знаю, і був щасливим. Зараз невпевнений.
Цей дивний хлопчик з прекрасними синіми, мов волошки, очима підійшов ледь не зненацька. Он там здається стоять його батьки, заклопотані… Щось обирають. Гарна посмішка. Діти це дивовижні створіння, такі чисті, та ще не зіпсовані нашою зіпсованою психікою.
- А я знаю що таке щастя!
- Хмм… - посміхнувся – І що ж це?
- Це коли мама разом з татом, вони ніколи не сваряться і люблять тебе.
Моїм обличчям прокотилась посмішка, а під горло підкотив сум.
- А ти б хотів бути татом, і щоб мама тебе кохала?
- Дуже хотів би. Знаєш… А я знаю, що таке щастя…
- Так? І що це?
- Це от таке мале хлопченя, яка задає такі питання.
А ось і батьки помітили.
- Антончику! Що ти до дядька причепився? Вибачте, що він вас потурбував.
- Нічого-нічого. Він у вас молодець.
- Дякуємо вам.
Я б дуже хотів, щоб колись і в мене було таке маленьке, а потім доросле диво. Але мені чомусь здається, що цього вже не буде ніколи. Чому? Чому все має бути так? Чому ми розриваємо землю між нами створюючи прірви, замість того, щоб будувати мости?
Зараз.
Тепер вона не така гарна, як була тоді, коли ми зустрілись. ЇЇ обгоріле обличчя вже не прикрашає та прекрасна посмішка, яку я бачив, коли ми тільки зустрілись. Я навіть не пам’ятаю як її звати. Її обличчя тепер покрив біль, пухирі, опіки… Вона мов дивиться на мене і питає: «За що?». Я не знаю відповіді на її питання. Я не знаю, чому я стою тут, а та незнайома, чарівна дівчина лежить там. Вічно лежатиме.
30 хвилин до.
- Думаєте, щоб його випити?
- Ні, я не п’ю. Друг попросив. Любить темне, а я от думаю, що краще обрати.
- Візьміть це. Рекомендую.
- Ну раз рекомендуєте, то довірюсь.
- Довіритесь?
- Хіба може дівчина з такими очима брехати?
Очі в неї були дійсно гарні. Можливо, не стільки гарні, скільки нагадували мені одні очі, які я так кохав. Кохав… Чому кохав? Адже я й досі їх кохаю. Хоч дівчина й посміхалась, та мені здалось, що вона сумна.
- У вас все добре? Ви ніби сумна.
- Вам здалось.
Вона відвернулась. Заховала очі. Значить не все добре.
- Вибачте. Не хотів…
- А ви за… Ай… Точно… Друг…
- Друг буде завтра. Є пропозиції?
- Не хотіли б прогулятись?
- Із радістю. Допомогти вам?
- Дякую.
В її посмішці було тепло і не було того суму. В очах з’явилась… Надія?
- Як вас звати?
- Надя.
Зараз.
Он до будинку підійшли двоє чоловіків. Очі у них великі, та налякані. Невже таких, здається мужніх чоловіків, може так жахати ця подія? Невже вони наскільки можуть перейнятися чужим горем? Адже здається, за їх плечима скільки всього. Їх обличчя такі знайомі мені. Я пригадую їх.
1 годину до.
Думки. Про що мої думки зараз? Відчай. В мені зараз поселився відчай. Відчай від того, що все зламалось. Ні, зовсім ні. Все не закінчено, я живий, я житиму, я щиро бажаю щастя. Правда от боляче неймовірно, і хочеться, щоб ніколи цього не було. Для чого? Чому? Питання, на які для мене немає відповіді. Ніби й не найгірше, що може відбутися у житті людини. Але для кожного свої драми, для кожного свій біль. Я присів на лавку та обхопив голову руками, як хтось доторкнувся рукою.
- Ей, дядьку, все нормально?
Я підняв голову, проти мене стояли двоє чоловіків, як мені здалося років 50.
- Так, мужики, нормально. Просто трохи не по собі.
- Не хочеш із нами? - І той, що торкнувся мене вказав на пляшку. - Ми он із товаришем уже рік не бачились, а тут ненароком у магазині зустрілись. На трох і веселіше буде.
- Нужбо, давай. - Сказав другий. - Мене от Сашком звати, а це Максим.
Я назвав їм своє ім’я, посміхнувся, та пішов разом із ними. Вони такі щасливі, не дивлячись на те, що згадують наскільки сумні історії свого буття. Як на війні вперше хоронили близького друга, як інший похоронив свого сина... Як же мені стає боляче від того, що ці люди змогли жити далі, не дивлячись на кошмари щоночі, і посміхатися, заспокоюючи мене. От вона, справжня мужність.
Зараз.
Довкола розруха. Тіла... Тіла... Всього лише одна мить спокою, після якої стався вибух. Всі, хто був там, поряд зі мною, покинули магазин не власними силами. Хлопчик, дівчина... Лише я один, мабуть збережений якимись небесними силами, стою тут і зараз дивлюсь на них всіх. Я піднімаю очі на небо і питаю те, на що я так і не отримав відповіді. Чому? За що? Хлопчик із блакитними очима, та дівчина Надія. Надія на що?.. На те, що вона радітиме тому, що я живий?
2 години до.
Мов грім у вухах. Нічого не чую, та більше не хочеться чути. Біль пронизав усі мої молекули та атоми. Щось розірвалось та зникло назавжди. Я перебував мов у шоці, і я зрозумів, що то ще не біль, а просто відчуття того, що скоро він прийде. Все закінчено. Як легко руйнується те, що так важко будувалось, і мало б стояти десятиліттями. Все скінчилось... Все щойно скінчилось, а я ще не можу в те повірити. Ти більше не тут, ти більше не зі мною, більше немає нас, і вже більше не буде. Є купа непотрібного простору куди податися, та на той простір вже плювати. Залишилися лише руїни того, що колись ми намагались збудувати. Я просто кивнув і пішов. Ти ще щось казала у слід, та я вже нічого не розумів. Я йшов у невідомому напрямку, аби просто йти, допоки не звалився на лавку, схопившись за голову.
Зараз.
-Останній.
Виносять останнє тіло. Останній кого я пережив. Останній чиї мрії не здійснились, та вже не здійсняться. Чоловіки, з якими я випив зблідли. Що вони такого могли побачити у тім обгорілім частково розірванім трупі, що могло їх так злякати. В мені тепер лише одне - цікавість. Я підходжу до трупу і... Там лежу я. Останній чиї мрії не збулися - Я. Мене просто розриває біль. Тепер я згадую все. Тоді що я? Чому ти не даєш мені відповіді? Чому все має бути так? Чому все закінчується саме так? Чому? Чому? Чому??? Мої очі й там і тут застигли у німім питанні, на котре так і не прийде відповідь.
хороший сюжет...до кісток пробрало