Бог на арене
Не простит он ошибок
Не простит никаких
Полумер, полусил
Пишешь, прости уж,
Больно не шибко
Сердце свое от
Избытков хранишь
Холод внутри
Не холод извне
Сжигаешь обрывки
Песен в огне
В тщетных попытках
Душу согреть
От вина прозревая
Ах, нечего греть!
Для Неї...
У Філадельфії завше сонце
Навіть коли падає дощ
А ми гуляємо вулицею Ванкувера
Заповненого прохолодою
Я випльовував із кров’ю
Легені заповнені коханням до тебе
В умивальник одного з провінційних
Тубдиспансерів
Я забагато дихав тобою
Занадто переповнився
Отруєння - вірус - хвороба
І лежачи серед інших
Таких же хворих нікчем
Дивлячись на облуплену стелю
Готуюсь роздерти груди
Аби нігтями видерти
Рештки тебе
08.09.2012
Ніч була коротка, розкута
Ніц романтики, меланхолії
Ніц нормальної довжини
Переповнена статевим актом
Стогіном, конвульсіями
Біологічними виливами
Досягнутої мети
Ранок був довгим, нудним
Без прощань, питань
Кави в ліжко, обійм, поцілунків
Ранкового сексу на прощання
Було лише ліжко холодне й пусте
І безкавове розчинне серце
08.09.2012
Заборонені тексти про які лише говорять
Або які читають перед розстрілом
Коли вже нема що втрачати
Коли смерть незабаром і лишається воля
Думок спогадів дій
Воля бути вільним від страху
Воля бути вільним від моралі
Воля бути розстріляним ставши героєм
Перед обличчям (людства) самого себе
Не пишеш і не йдеш
не кличеш
І не шукатимеш
Тим більше не знайдеш
Світло у вікні
Комусь увімкнеш
Із кимось іншим
Вулицею йдеш
Спалені рядки
Не створять вірші
Ізнова усе не проживеш
Залишилось одне
Шукати втішні
Спогади
І може віднайдеш...
Суміш грації, ритміки, пристрасті, насолоди, легкої музики. Картина була надто чудовою, щоб її порушувати, тому я просто вийшов із квартири залишивши свою дівчину поверхи якогось мудака. Перед очима й досі стояла сцена ніжності, задоволення на її обличчі... Він мав її в моїй квартирі, на моєму ліжку... Нехай дівчину не можна привласнити, бо то є істота вільна, але це моя квартира, це моє ліжко, і це зовсім не етично по відношенню до мене. Залишки романтики в голові добив ногами, і повернувся до квартири. Тепер він був із верху. Що ж, тим зручніше. Якщо чесно, ідіотський вираз обличчя у людей під час сексу.
Я, як і раніше, зовсім не розуміюсь на політиці, але навіть мого не розуміння достатньо для того, щоб зрозуміти той факт, що нас десь конкретно так наїбали надурили. Дурнуватий закон про мову, заборона мітингів, заборона говорити правду в мережі... Щоправда я наївно думав, що прийняття закону про мови матиме дещо інший ефект. Але сьогодні після прочитання матеріалу про внесення змін до Кримінального та Кримінально-Процесуального кодексу мені згадалась давня япоська мудрість: "Коваль погано підкував коня. Кінь загубив підкову. Через коня вчасно не була доставлена грамота. Через недоставлену грамоту генерал не зміг здійснити правильний маневр. Через те, що генерал не здійснив маневр, війну програли". Звучить якось надто голосно, і здається до чого ж тут це...
Ось так
Колись
Ми не забудем
поснути
Та забудемо
прокинутись
Наші серця
поснувши
Зупиняться
Навіть кров
у венах посне
та зупиниться
І на ранок ті
що прокинулись
Вмиються
замість росів
слізьми
Замість добранок
помоляться
І їхнє життя
ненавдовго
зупиниться
Вона стояла на морозі
Із саксофоном у руках
Здаватися могло що босі
Ті ніжки сховані в снігах
Душу рвав собі і людям
Металевий інструмент
Давала волю ніжним грудям
Та що жила в один момент
Та різко музика змовчала
Морозом горло обпекло
Лише хвилину постояла
І далі знову загуло
05.08.2012.
Ти сиділа за столом
А на столі розлила каву
Що до віршів моїх
Стікала
Була повільна й
Некваплива
А ти така собі
Ігрива
А ти така собі
Лукава
Допоки кава
Розмивала
Рядки що муза
Написала
Мене часто питають, чи пишу я вірші просто, чи вони завжди комусь. На що я звісно ж відповідаю - одні комусь, інші просто, але завжди із думками, та почуттями до чогось, або когось. Оте моє черкання, що трохи нижче, суто для мене, і суто для однієї людини.
Очі їй слізьми наповнені
Серце стискає їй біль
Ноги ледь йдуть втомлені
Чи знайде вона свою ціль?
Розчиняються двері зачинені
Стихає емоційна метіль
Забула одкровення розказані
Не схожа вона на Еміль
27.07.2012
“Суїцид - це слабкість, і тільки зовсім слабкі люди йдуть із життя.” - Напевне це основна фраза, яку говорять, коли розмова заходить про самогубців. А чи справді це слабкість? Ви пробували? Ви знаєте як воно? Насправді все не так вже й просто, і не так вже й легко. А якщо поглянути на це все з іншого боку? Самогубець робить свій вибір, нехай з різних причин, він просто втрачає віру в себе, віру в життя, в те, що він щось може змінити і робить свій, доволі складний, але рішучий вибір - самогубство. Тим самим він звільняє від свого існування певну територію, певні ресурси і все інше, даючи більше простору тим, хто бореться, і може щось змінити. А якщо тепер поглянути на життя тих, хто зазвичай і говорить от такі от фрази про самогубців. Ранок тієї звичайної людини починається із будильника, душу, кави, цигарки, поїздки на роботу, працювання в офісі до вечора, перемежовуючись тією ж кавою та цигарками (все те із напрочуд пихатою пикою), поїздки додому, вечері, сну. Зрідка коли щось змінюється. Такі люди одружуються, бо так зазвичай роблять всі, заводять дітей, бо вже типу час, мають на меті стандартну схему: сім’я, гарна робота, хороше авто, хороша квартира... І так все по колу. Який зміст життя такої людини? Можна звісно спихнути на дітей, але якщо та людина дійсно витрачає весь свій можливий час на дитину, виховуючи її, навчаючи і таке інше. Чи життя це, чи існування, від котрого звільняють себе ті, кого ми вважаємо слабкими? То хіба слабкі самогубці, чи просто набрались сміливості вирватись із кола просто існування без мети?
Ернест Хемінґуей. По кому подзвін. (англ. For Whom the Bell Tolls.)
Я йшов лісом, коли в одну мить усі мої думки зупинили свій неспинний плин, оголивши лише життєві рефлекси.
Нюх... Слух... Зір...
Я спостерігав за навколицею всмоктуючи в себе енергію Природи.
Я відчував себе частинкою, живою частинкою цієї системи.
Дерево... Дерево за деревом...
Пташки... Лис...
Дерево... Дерево...
Я вдивляюсь в дерева і бачу їх облиичя, що виточились зі стовбура. Вони дивляться на мене своїми дерев’яними очима, шепочуть до мене своїми дерев’яними губами, та мій недосконалий слух не може вловити той шепіт і розібрати його.
Я йшов все далі й далі, не дозволяючи тому шепотінню потьмарити мій розум.
І на зустріч мені вийшов вовк.
І був день, і була ніч...
25.06.2012
Я вже майже не відчуваю, коли моїм тілом повзають мурахи. Я звик до них, вони звикли до мене, та й моє тіло все більше втрачає чутливість. Хотів би, щоб радше не відчував інший біль, а не фізичний, та розумію, що тоді фізичний біль звів би мене з розуму.
Із іншого боку, тоді б я не думав увесь час про тебе, й тоді те, що вважається прокляттям, стало би моїм спасінням.
Мої ноги вкриті мурахами, мурахи на руках, на тілі...
Я мов людина-мурашник...
Чи можна це назвати єднанням із природою?
24.06.2012.
Якби я писав книгу власних роздумів, то тієї дурниці назбиралось би у кілька томів. Щоправда, це читати нікому б не схотілось, та цікавим би не здалось.
Любителі природи могли б зараз мені позаздрити, бо я сиджу серед м’яти, звіробою, дзвіночків, мати-й-мачухи, та купи всякого іншого різнобарв’я імені котрому я не знаю.
То прохолодно, то припікає сонце. Вдалині я розглядаю село, хати, що здаються порожніми. Здаля чути гавкіт собак, хтось щось цьокає топором.
Їм зовсім немає діла до мене, мені до них, та перестрівшись на дорозі я скажу їм: “Добрий день”. Хтось змовчить, хтось із ввічливості відповість і буде дивитись подивованим поглядом в котрім читається: “А ти хто такий?”, хтось винесе напитись води, та запросить до столу, із радість вислухає мої історії, та злагодить перекусити в дорогу. Такі ми є... Люди... Такими, мабуть, й маємо бути.
А далі я знову в дорогу, що кличе мене самотнього.
Я озирнусь. Подякую Богу, що дарував мені таких привітних людей. Посміхнусь, та пошкандибаю у простір за горизонт.
22.06.2012
Було б гарно сидіти тут, та записувати строкаті вирази у твіттер, зрідка відповідаючи тим, хто стали близькими.Та я зараз далеко від дому, далеко від інтернету, та й далеко від твіттеру.
Довкола мене поля, невеличкі ліси, десь зовсім поряд кордон. До найближчих будинків кілометри, на чужім телефоні роумінґ, в руках блокнот та ручка, в голові думки, котрі ніхто не дізнається, та котрі змовчать навіки.
Можливо рукописи не горять, та я спалюю недописані вірші, недописані повісті, та початі романи.
Вони перетворюються на спалені сторінки книги мого життя. Шкода, що роки не можуть піти у вогонь вслід за сторінками.
Аркушем паперу повзають заклопотані своїми справами мурахи. Можливо, котрійсь із них й стане цікавим зачитати сторінки із мого блокнота, й вона почне читати, а там облишить ту дурну справу,та поповзе собі далі.
Пташки й надалі літають, мурахи й надалі повзають, мухи й надалі докучають, абджоли й надалі збирають пилок із м’яти перцевої.
Мої думки й надалі про тебе, про себе, про нас, про світ, про Всесвіт, про життя, про смерть, та про те, чи цікаво якійсь раптовій мурашці, що раптово заповзла до мого блокнота, читати мої записи.
21.06.2012
Письма в никуда.
Что было в тебе настоящего? Ни имени, ни фантазии, ни чувств... Ты ворвалась как ураган, а ушла, словно мышонок, боясь хлопнуть дверью. Ты обвиняла меня, но, как оказалось, была виновата сама. Что осталось после всего? Осталось твое не осознание произошедшего и моя боль. Боль и злость на себя, от того, что я сам знал как все будет, но убеждал себя в том, что будет все совсем по-другому. Что осталось еще? Воспоминания, стихи, фото... Воспоминания о том, что ты была самым чудесным, что со мной случалось. Но ты всего лишь была. Мои воспоминания выцветут словно старые кинопленки, и останется только то что было самым ярким между нами.
20.06.2012
Словно капли дождя
Воспоминания уходят
Прочь из меня
И уже не помнят
Почерк мой, лицо твое
глаза мои. Слеза
Разрезает лицо мое
словно гроза небеса.
Я не помню уже
Как было тогда
Твое лицо все реже
Пробуждает меня ото сна
«Смерть… Дивне якесь слово. Воно викликає страх у кожного хто його чує, але не в мене. Хоча… Зараз мені, мабуть, страшно… Дуже страшно. Почну історію з початку. Лікарі віднайшли в мене страшну хворобу. Незліковний недуг скосив мене майже в повному розквіті молодих сил. Я тільки почав входити в доросле життя… Казали, що то моя схильність до письма мене підкосила, за допомогою постійних знущань, побоїв, нервових зривів. Мене їло нерозуміння. Через відсутність будь-якого толку я не залишився в лікарні, а переїхав до містечка Б., яке знаходилось не так вже й далеко від столиці К. Залишилось три тижні до того строку який дали мені лікарі, коли я, нарешті,отримав добру воля на творіння будь-чого. Не гаючи часу я одразу ж закінчив роман і ось… Дивовижно! Через два тижні мені надіслали листа з проханням дозволити надрукувати мій роман.
Стоячи посеред безмежно великого міста, як ніколи охоплює почуття самотності, і хочеться бігти… хочеться кричати… хочеться розридатися…
Подих.Повітря вечірнього, безмежно великого, міста проникає в легені і разом із кров’ю летить до серця.
.Сутінки [або я знову пишу українською]
В сутінках місто
я у пітьмі
Куди не глянь
скрізь очі злі
Бруд лиш навколо
сіють усі
А на небі ангели
беруть ноту "мі"
Він живе в тобі
Ingonyama nengw' enamabala [Ось лев і тигр]
Ніч
І дух життя
кличе
Oh, oh, iyo
Mamela [Слухай]
Oh, oh, iyo
Можливо ми вже навіть не люди?
Коли ми хочемо повеселитися й потішити своє самолюбство, ми граємось у кохання. Цяз атія безнадійна із самого початку. Коли нас кидають, то робимо із того всього таку трагедію, ніби весь світ розвалився на частини лише тому, що вразили наше самолюбство, яке ми називаємо душею.
1.
Наши мечты разбились, словно волны о камни на берегу того моря, у которого мы хотели постороить наш дом. Да... Сейчас это выглядит совсем странно, но когда-то мы мечтали жить вместе. В наших мыслях о будущем мы уже жили вместе. В наших мечтах мы гуляли по песчаному пляжу, на котором песок не был горячим, а был холоден настолько, чтобы приятно охлаждать. Мы ходили по щиколотку в воде, плескали друг на друга водой, смеялись. Мы постоянно говорили о чем-то имеющем смысл только для нас. О чем-то, что не здесь, а в каком-то мире фантазий созданном нами и для нас, который, однако, не отделим от мира реального. Мы возвращались поздно вечером в наш домик, который, как и мы, на берегу был единственным. До поздна смотрели на звезды, читали друг другу книги, и засыпали в обнимку. Просыпались мы тоже в обнимку. На столе ожидал еще в меру теплый кофе с тирамису. Вот такими беззаботными были дни наших фантазий. У нас все было особым и по-своему. Даже свадьба у нас была особенная. Мы собирались прийти в ЗАГС одетые в футболки с забавными надписями, джинсы, кеды и не дождавшись конца церемонии выхватить паспорты убежать на автобусе. У нас были мы. Но остались ты и я. Потому что были я и ты. Потому что могли быть мы. Всего лишь могли, но не стали.
11,05,2012
Нет, мы больше не пели
Ведь мы умолчали на век
Стихи наших песен сотлели
Их не прочтет человек
Не услышат острые уши
Голос из души на разрыв
Не увидят светлые души
Тех, что упали в обрыв
Какие еще идеалы
Остались вам на земле?
Не верю, что люди пропали.
Они затерялись в себе.
За горизонтом підіймалося сонце
Промінцями заглядало в віконце
Усміхалось, бавилось, гралось
На сніданок із нами зосталось
Ми йому пропонуємо чаю
А воно: “Чи буду не знаю!”
Ми йому пропонуємо кави
А воно репетує: “Забави!”
Бешкетує світить у очі
Обличчя ніжно лоскоче
“Бувай!” - під вечір шепоче
І йде, хоч і не хоче.
01.03.2012
В подальшому, новини щодо самого блогу будуть озаглавлені саме таким способом. Як на мене, зручно.
По-перше, вітаю вас із Великоднем.
Дорогенькі мої, хай в кошик Вам ляжуть баранчик і паска, шматочок шинки, запашка ковбаска, і писанок кілька з корінчиком хрону. Хай пливе достаток до Вашого дому! Христос Воскрес!
По-друге, саме на цей прекрасний день, кількістьсть переглядів цього блогу перетнуло межу в 1 000. Дякую всім, хто мене читає!
По-третє, в найближчому майбутньому я планую звернути більше уваги на свій блог. Сподіваюсь, що в результаті з’являться цікаві спостереження\розповіді та й просто цікаві матеріали доповнені графічним матеріалом.
Дякую за увагу.
З повагою V.
Ми з тобою знаємо чого вартий ранок після ночі безглуздості сліз і болю. Ми так багато заплатили за ті ночі. Раніше ми прокидались одночасно й в одному ліжку. Пізніше в одному ліжку але в різний час. Нарешті я вставав раніше, коли ти ще спала, або ж ти вставала до того як я прокинусь і йшла з дому. З часом ми стали прокидатися в різних чужих ліжках з чужими людьми поряд. Ми забули запах тіла один одного.
Мов вода, що заповнює легені коли ти намагаєшся дихати під водою мов риба
Твої нутрощі наповнює кохання що чипляється за ребра і не хоче виповзати
Холод пронизує твої кісти і серце замирає, ледь не перестаючи битися
Замість купи доречних питань не виникає більше жодного недоречного
Дощі спускались з гір
Заходили у стомлене місто
Чай виливався із берегів
В чашці йому було тісно
Ми ловили відзвуки джазу
На вулицях майже пустих
Додому не бігли відразу
Хмар не злякавшись густих
Вдома чай виливався із чашки
Вдома кава тікала під стіл
На підвіконні стояли ромашки
Та дощі спускалися з гір
01.04.2012.